Переговори про завершення війни — це не лише дипломатичні зустрічі, заяви політиків і формулювання майбутніх домовленостей. Це питання територіальної цілісності, державного суверенітету, безпеки мільйонів людей і майбутнього всієї європейської системи безпеки.
10–11 листопада 2026 року в Абу-Дабі відбувся черговий раунд тристоронніх переговорів за участю України, США та Росії. Це були перші прямі тристоронні переговори такого формату за дев’ять місяців. Зустріч завершилася домовленістю про принципову готовність провести масштабний обмін військовополоненими, однак прориву в головному питанні — припиненні війни та врегулюванні територіальних суперечок — досягти не вдалося.
Україна наполягає на необхідності завершення бойових дій, надійних гарантіях безпеки та збереженні власного суверенітету. Росія продовжує вимагати територіальних поступок і ширших обмежень для української держави. При цьому військові атаки не припинилися навіть під час дипломатичних зустрічей.
Щоб зрозуміти, чи можуть переговори в Абу-Дабі стати кроком до справжнього миру, необхідно розглянути не лише останні заяви сторін, а й історію російських вимог, міжнародно-правові норми та реальну поведінку Кремля протягом усіх років війни.
1. Що відбулося в Абу-Дабі 10–11 листопада 2026 року

У переговорах взяли участь представники України, Сполучених Штатів Америки та Росії. Американську сторону представляли, зокрема, спеціальний посланець Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Українську делегацію очолював секретар Ради національної безпеки і оборони Рустем Умєров. Російську сторону представляли уповноважені Кремлем переговорники.
Одним із небагатьох конкретних результатів стала принципова домовленість щодо масштабного обміну військовополоненими. Президент України Володимир Зеленський повідомив про очікування великого обміну. Водночас на момент завершення зустрічі остаточна кількість людей, дата та механізм обміну ще потребували узгодження.
Це важливий гуманітарний результат. Повернення українських військових додому має величезне значення для їхніх родин і для всієї країни. Але домовленість про обмін полоненими не можна прирівнювати до прогресу в досягненні політичного миру.
За повідомленнями учасників переговорного процесу, сторони залишилися на принципово різних позиціях щодо територій. Україна не погоджується на вимогу Росії передати їй увесь Донбас. Російська сторона продовжує наполягати на територіальних претензіях, які виходять далеко за межі фактичної лінії контролю.
Російський переговорник Володимир Мединський заявляв про намір повернути під контроль Росії кожен дюйм території, яку Москва вважає своєю. Ця позиція фактично підтверджує, що Кремль не відмовився від претензій на українські землі, які Росія оголосила анексованими.
Українська сторона також повідомляла, що російська делегація не мала повноважень погодитися на запропоноване припинення вогню в енергетичній сфері. Президент Зеленський наголошував на необхідності залучення європейських партнерів до подальших переговорів.
Таким чином, Абу-Дабі приніс певний гуманітарний результат, але не продемонстрував готовності Росії відмовитися від основних політичних і територіальних вимог.
2. Які умови висуває Україна
Українська позиція не зводиться до простого припинення стрілянини. Для України важливо не лише зупинити бойові дії, а й не допустити повторення російської агресії через кілька років.
Ключові пріоритети, які українська сторона озвучувала перед переговорами та під час дипломатичних контактів, охоплюють кілька напрямів.
Припинення бойових дій
Україна зацікавлена в припиненні вогню як першому практичному кроці до політичного врегулювання. Але перемир’я має бути реальним, а не використовуватися Росією для перегрупування військ, поповнення запасів озброєння та підготовки нового наступу.
У попередніх українських пропозиціях, зокрема під час переговорів у Стамбулі в червні 2025 року, йшлося про повне та безумовне припинення вогню на суші, у повітрі й на морі щонайменше на 30 днів із можливістю продовження. Передбачався також міжнародний механізм моніторингу.
Це була конкретна публічна пропозиція України, а не доказ того, що саме такий документ став остаточною позицією Києва на переговорах у листопаді 2026 року.
Надійні гарантії безпеки
Україна не хоче опинитися в ситуації, коли після підписання чергової угоди Росія знову накопичить сили й розпочне наступ.
Тому важливим елементом будь-якого врегулювання є гарантії безпеки, які повинні містити:
- чітко визначених держав-гарантів;
- конкретні зобов’язання у випадку повторної російської агресії;
- механізми швидкого реагування;
- довгострокову військову та фінансову підтримку України;
- можливості для розвитку й модернізації українських Сил оборони;
- механізми міжнародного контролю за виконанням домовленостей.
Самих політичних запевнень недостатньо. Україна вже має досвід Будапештського меморандуму 1994 року, який містив безпекові запевнення, але не створив механізму автоматичного військового захисту в разі нападу.
Збереження суверенітету та права самостійно визначати майбутнє
Україна не погоджується на те, щоб Росія визначала її зовнішньополітичний курс, обмежувала розвиток Збройних сил або забороняла співпрацю з міжнародними партнерами.
У попередніх українських пропозиціях наголошувалося на праві держави самостійно обирати систему безпеки та визначати власний європейський і євроатлантичний напрям.
Це принципове питання. Україна є незалежною державою, а не територією, щодо якої сусідня країна має право вето.
Гуманітарні питання

До важливих українських вимог належать:
- повернення військовополонених;
- звільнення незаконно утримуваних цивільних;
- повернення депортованих українських дітей;
- пошук зниклих безвісти;
- возз’єднання родин;
- забезпечення доступу міжнародних гуманітарних організацій до місць утримання людей.
Ці питання не повинні ставати розмінною монетою в політичних торгах.
Відновлення України та компенсація збитків
Російська агресія спричинила масштабні руйнування житлового фонду, енергетики, промисловості, транспортної інфраструктури, медичних і освітніх закладів.
Україна має право вимагати компенсації завданих збитків. Одним із можливих джерел відшкодування є російські державні активи, заморожені за кордоном. Водночас юридичні механізми використання цих активів залишаються складним міжнародно-правовим питанням.
3. Чого вимагає Росія
Російські вимоги потрібно оцінювати не лише за останніми заявами Кремля, а й у контексті попередніх переговорних процесів.
Упродовж війни Москва неодноразово змінювала формулювання, але основні цілі залишалися доволі послідовними: територіальні поступки України, обмеження її оборонних можливостей і вплив на зовнішньополітичний курс держави.
Вимоги 2021 року: фактичне обмеження свободи вибору України
У грудні 2021 року Росія оприлюднила проєкти так званих договорів про безпекові гарантії зі США та НАТО.
Серед ключових вимог були:
- відмова від подальшого розширення НАТО;
- фактичне блокування перспективи вступу України до Альянсу;
- обмеження військової співпраці НАТО з державами, які раніше входили до СРСР;
- скорочення військової присутності Альянсу у Східній Європі;
- обмеження військової діяльності та інфраструктури НАТО поблизу російських кордонів.
Ці вимоги виходили далеко за межі двосторонніх відносин Росії та України. Фактично Москва намагалася отримати право впливати на безпекову політику інших незалежних держав.
Вимоги 2022 року: нейтралітет і обмеження української армії
Після початку повномасштабного вторгнення сторони проводили переговори, зокрема в Білорусі та Стамбулі.
У ході переговорів обговорювалися питання нейтралітету України, міжнародних гарантій безпеки, статусу Криму, контролю над окупованими територіями, чисельності українських Збройних сил та інших питань.
Українська пропозиція, представлена в Стамбулі 29 березня 2022 року, передбачала можливість нейтрального статусу в обмін на дієві міжнародні гарантії безпеки. Питання Криму пропонувалося винести на окремі переговори, а не вирішувати його силовим шляхом.
Однак сторони не уклали остаточного мирного договору. Твердження, що в 2022 році мирна угода вже була практично готовою, а її підписання зірвали виключно зовнішні сили, не відображає всієї складності переговорного процесу. Проєкти документів містили суттєві розбіжності, а ключові питання безпеки та територій залишалися невирішеними.
Російський меморандум 2025 року
Особливо показовими стали вимоги, викладені в російському меморандумі, переданому під час переговорів у Стамбулі 2 червня 2025 року.
За аналізом Інституту вивчення війни (ISW) та польського Центру східних досліджень (OSW), російська сторона вимагала, зокрема:
- міжнародного визнання російського контролю над Кримом і всіма територіями Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей;
- повного виведення українських військ із цих областей, включно з територіями, які Росія фактично не контролює;
- нейтрального статусу України;
- відмови від вступу до НАТО;
- обмеження або припинення військової співпраці України із західними державами;
- відмови від розміщення іноземних військ та військової інфраструктури;
- низки внутрішньополітичних та законодавчих змін.
Російський меморандум також містив умови, які Москва хотіла бачити виконаними ще до припинення вогню. Серед них — виведення українських військ із територій, на які претендує Росія, та інші обмеження української військової діяльності.
Це принципово важливо: йшлося не просто про домовленість зупинити бойові дії на фактичній лінії зіткнення, а про вимогу до України відмовитися від значної частини власної території та обмежити можливості захищати себе.
Чому ці вимоги не можна вважати звичайним компромісом
Компроміс передбачає взаємні поступки сторін. Але вимоги, за яких одна держава повинна відмовитися від територій, обмежити власні Збройні сили та передати іншій державі право впливати на її зовнішню політику, створюють зовсім іншу ситуацію.
Це не просто суперечка про лінію кордону. Це питання того, чи залишиться Україна повноцінним суб’єктом міжнародних відносин.
4. Чи є вимоги Росії законними з погляду міжнародного права

Необхідно розрізняти дві речі: право держави порушувати питання власної безпеки та право нав’язувати іншій державі політичні рішення за допомогою військової сили.
Росія, як і будь-яка інша держава, може порушувати питання контролю над озброєннями, військової прозорості, навчань, ракетних систем та механізмів взаємного зниження ризиків.
Однак це не надає їй права визначати зовнішньополітичний курс України, анексувати її території або застосовувати силу для досягнення політичних цілей.
Статут ООН і заборона агресії
Статут Організації Об’єднаних Націй закріплює принцип суверенної рівності держав і заборону погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави.
Стаття 2(4) Статуту ООН прямо забороняє застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності держав.
Це означає, що Росія не може легалізувати захоплення українських територій через проведення псевдореферендумів під окупацією або оголошення анексії.
Генеральна Асамблея ООН у резолюції 68/262 від 2014 року підтвердила територіальну цілісність України в міжнародно визнаних кордонах і наголосила на відсутності юридичної сили так званого референдуму в Криму.
У жовтні 2022 року резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/4 засудила незаконні псевдореферендуми та спроби Росії анексувати частини Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Резолюцію підтримали 143 держави.
Отже, міжнародне визнання російської анексії не є законною вимогою, яка може бути обґрунтована самим фактом окупації.
Чи може Росія вимагати нейтралітету України
Нейтралітет сам по собі не є незаконним. Держава може самостійно обрати нейтральний статус, якщо це відповідає її національним інтересам і забезпечує її безпеку.
Але принципова різниця полягає в добровільності такого рішення.
Росія не має права силою нав’язувати Україні нейтралітет або забороняти їй вступати до міжнародних організацій.
Статут Організації з безпеки і співробітництва в Європі та документи ОБСЄ закріплюють право кожної держави вільно обирати або змінювати власні механізми безпеки, включно з участю в союзах.
Цей принцип не означає, що питання безпеки сусідніх держав не можна обговорювати. Але він не дозволяє одній країні встановлювати власну сферу впливу за рахунок суверенітету іншої.
Чи може Україна погодитися на територіальні поступки
Міжнародне право не забороняє державам укладати угоди про кордони за взаємною згодою. Але така згода має бути вільною, а не результатом незаконного застосування сили та примусу.
Окупація території не створює права власності на неї. Так само військовий контроль над територією не означає автоматичного переходу суверенітету.
Україна може обговорювати практичні механізми припинення бойових дій, лінію розмежування, міжнародний моніторинг та інші тимчасові рішення. Але це не тотожне юридичному визнанню російської анексії.
Ключова різниця: припинення бойових дій на певній лінії не означає визнання цієї лінії державним кордоном.
5. Переговори під обстрілами: Росія не припиняла війну навіть тоді, коли говорила про мир

Є ще одна обставина, без якої оцінка будь-яких переговорів із Росією буде неповною.
Упродовж усіх років російсько-української війни Москва неодноразово використовувала переговорні процеси паралельно з продовженням військового тиску на Україну.
Це стосується періоду після початку російської агресії у 2014 році, Мінських домовленостей, переговорів у Нормандському форматі, контактів після повномасштабного вторгнення у 2022 році та подальших дипломатичних ініціатив.
Навіть коли сторони домовлялися про припинення вогню, обстріли, порушення режиму тиші та бойові дії не зникали. Домовленості про перемир’я неодноразово залишалися невиконаними.
Після 24 лютого 2022 року ця практика набула ще масштабнішого характеру. Російські війська продовжували ракетні та дронові атаки, обстріли міст, енергетичної інфраструктури, портів, промислових об’єктів і цивільних районів навіть у періоди активних дипломатичних контактів.
Переговори в Стамбулі навесні 2022 року, подальші дипломатичні ініціативи, домовленості щодо експорту зерна та численні міжнародні спроби домогтися припинення вогню не означали припинення російських ударів.
Це важливо враховувати й під час оцінки переговорів в Абу-Дабі. Під час зустрічей 10–11 листопада 2026 року російські атаки також не припинилися. За повідомленнями української влади, під час цього переговорного періоду Росія атакувала енергетичні об’єкти, зокрема підстанції в центральній частині України. В Одесі російський удар по ринку забрав життя людей.
Сам факт присутності російської делегації за столом переговорів ще не є доказом готовності Кремля зупинити агресію. Якщо дипломатичні зустрічі відбуваються одночасно з ракетними ударами, атаками безпілотників та продовженням наступальних операцій, це свідчить про те, що військовий тиск залишається частиною російської стратегії.
Україна також змінила характер відповіді
Водночас за останні роки змінилася й українська відповідь.
На початку повномасштабного вторгнення Україна переважно була змушена реагувати на російські атаки та захищати власну територію. Згодом українська держава розвинула спроможності завдавати ударів по військових, логістичних, паливних та інших об’єктах на території Росії, які мають значення для її воєнної машини.
Українські операції на російській території відбувалися і раніше, тому некоректно стверджувати, що Україна почала відповідати лише в останні два роки. Однак саме в останні роки значно зросли масштаб, регулярність і дальність українських ударів, зокрема завдяки розвитку далекобійних безпілотників та інших засобів ураження.
Це не означає, що сторони мають однакові масштаби можливостей, ресурси чи характер ведення війни. Українські удари по військових цілях на території держави-агресора є частиною права України на самооборону, передбаченого статтею 51 Статуту ООН.
Водночас кожна конкретна операція має відповідати нормам міжнародного гуманітарного права, зокрема принципам розрізнення військових і цивільних об’єктів, пропорційності та запобіжних заходів.
Тому оцінювати переговори потрібно не лише за заявами дипломатів, а й за діями сторін.
Чи припиняє Росія удари? Чи погоджується на контрольоване припинення вогню? Чи припиняє висувати вимоги, які фактично позбавляють Україну права самостійно визначати власне майбутнє?
Поки відповіді на ці запитання залишаються негативними, розмови про мир не можна автоматично трактувати як реальний рух до завершення війни.
Мир вимірюється не кількістю переговорних зустрічей і не гучністю дипломатичних заяв. Він вимірюється припиненням вбивств, обстрілів та окупації.

6. Чи справді Росія готова до миру
На це запитання неможливо чесно відповісти, просто заявивши, що Росія ніколи не погодиться на мир або, навпаки, що участь у переговорах уже свідчить про готовність завершити війну.
Ми не можемо достовірно знати всі внутрішні наміри російського керівництва. Але можемо оцінювати його публічні вимоги, конкретні дії та готовність іти на компроміс.
Тут важливо розділяти три різні поняття:
- Готовність брати участь у переговорах.
- Готовність домовлятися з окремих питань.
- Готовність відмовитися від максималістських воєнних цілей і погодитися на мир, який зберігає суверенітет України.
Перше і друге Росія демонструвала. Зокрема, переговори в Абу-Дабі дали підстави говорити про можливість масштабного обміну військовополоненими.
Але третє питання залишається відкритим.
Що свідчить про готовність Росії до переговорів
Росія бере участь у дипломатичних зустрічах, обговорює гуманітарні питання та погоджується на окремі домовленості.
Це не варто знецінювати. Обмін полоненими рятує людські життя, а будь-який механізм, який зменшує кількість жертв, має значення.
Крім того, переговори можуть бути способом перевірити позиції сторін, з’ясувати межі можливих компромісів і створити канали комунікації для запобігання ескалації.
Що ставить під сумнів готовність Кремля до справжнього миру
Водночас існує низка обставин, які не дозволяють говорити про реальну відмову Росії від агресивних цілей:
- продовження ракетних і дронових атак під час переговорів;
- наполягання на передачі Росії територій, які вона не контролює;
- вимоги обмежити чисельність і можливості української армії;
- спроби позбавити Україну права самостійно обирати міжнародні союзи;
- небажання погодитися на такі гарантії безпеки, які унеможливили б повторне вторгнення;
- прагнення обговорювати ширшу архітектуру європейської безпеки так, щоб враховувалися російські претензії на особливу роль у регіоні.
Показовим є і те, що Росія намагається пов’язати завершення війни в Україні з ширшими вимогами до європейської системи безпеки.
Москва може обговорювати питання контролю над озброєннями та зниження ризиків. Але такі переговори не повинні перетворюватися на механізм, за допомогою якого одна держава отримує право визначати, як іншим країнам будувати власну безпеку.
Переговори як інструмент тиску
Для Росії переговори можуть бути не лише шляхом до завершення війни, а й способом досягнення політичних цілей іншими засобами.
Коли одна сторона продовжує наступ, обстріли та висуває вимоги, які передбачають односторонні поступки іншої сторони, дипломатичний процес може перетворюватися на продовження війни політичними методами.
Це не означає, що будь-які переговори з Росією безглузді. Навпаки, дипломатичні канали потрібні. Але їх необхідно оцінювати тверезо — за результатами, а не за самим фактом проведення зустрічей.
На цей момент публічно відомі результати переговорів в Абу-Дабі свідчать про обмежений прогрес у гуманітарній сфері, але не дають підстав стверджувати, що Кремль відмовився від своїх основних територіальних і політичних вимог.
7. Чи справедливі вимоги України та Росії однаково
У дипломатії часто можна почути формулювання про необхідність «врахувати інтереси обох сторін» або «знайти компроміс між позиціями».
Сам по собі пошук компромісу є нормальним інструментом переговорів. Але він не означає, що всі вимоги автоматично мають однакову правову або моральну вагу.
Україна захищає свою міжнародно визнану територію від держави, яка розпочала агресію та намагається закріпити її наслідки.
Росія, зі свого боку, вимагає визнання територіальних захоплень, обмеження української обороноздатності та впливу на зовнішньополітичний курс сусідньої держави.
Це принципово різні позиції.
Україна має право на самооборону відповідно до статті 51 Статуту ООН. Вона має право вимагати припинення агресії, виведення російських військ, звільнення полонених і повернення депортованих дітей.
Росія має право брати участь у переговорах і порушувати питання власної безпеки. Але вона не має права вимагати закріплення результатів агресії як законної винагороди за припинення війни.
Це не означає, що будь-яка українська пропозиція автоматично є ідеальною або що її практична реалізація не потребує складних рішень. Українській владі доведеться враховувати військові, економічні, демографічні та міжнародні обставини.
Але принцип суверенітету й територіальної цілісності не може бути поставлений в один ряд із вимогами держави-агресора, яка намагається легалізувати захоплення чужих територій.
8. Які перспективи має Україна
Перспективи України залежать від кількох взаємопов’язаних чинників: ситуації на фронті, стійкості економіки, розвитку власного оборонного виробництва, підтримки міжнародних партнерів і здатності дипломатії забезпечити реальні гарантії безпеки.

Військова спроможність
Україна повинна зберегти можливість захищати себе незалежно від результатів переговорів.
Це передбачає розвиток власного оборонно-промислового комплексу, виробництво безпілотників, ракетних систем, засобів протиповітряної оборони, артилерійських боєприпасів та систем радіоелектронної боротьби.
Будь-яка мирна угода, яка залишає Україну без достатніх оборонних можливостей, створює ризик повторення агресії.
Міжнародна підтримка
Україна зацікавлена в тому, щоб європейські партнери були повноцінними учасниками процесу визначення майбутньої безпеки континенту.
Європейські держави не можуть залишатися осторонь, адже наслідки російської агресії виходять далеко за межі України. Вони впливають на безпеку східного флангу НАТО, енергетичну стабільність, міграцію, економіку та всю систему міжнародних відносин.
Водночас підтримка партнерів не повинна сприйматися як щось автоматичне. Україні важливо зберігати дипломатичні контакти, аргументовано пояснювати власні інтереси та формувати довгострокові механізми співпраці.
Економічна стійкість
Війна виснажує не лише військові ресурси. Вона руйнує інфраструктуру, скорочує виробництво, змінює демографічну структуру та створює довгострокове навантаження на бюджет.
Тому відновлення України має бути частиною безпекової стратегії. Економічно сильна держава з працюючими підприємствами, енергетикою, транспортом і соціальними інституціями має значно більше можливостей для захисту своєї незалежності.
Дипломатична позиція
Україна повинна залишатися відкритою до переговорів, але не ціною відмови від права на існування як незалежної держави.
Це означає, що будь-яка домовленість має містити не лише зобов’язання України, а й чіткі, перевірювані та забезпечені механізмами виконання зобов’язання Росії.
Припинення вогню без контролю, гарантій і наслідків за порушення може стати лише паузою перед новою війною.
9. Що може означати реальний мир
Реальний мир — це не просто відсутність активних бойових дій протягом певного часу.
Для України він має означати:
- припинення російської агресії;
- надійний механізм контролю за припиненням вогню;
- гарантії безпеки з конкретними зобов’язаннями партнерів;
- збереження права України самостійно визначати своє майбутнє;
- можливість підтримувати та розвивати власні Збройні сили;
- повернення військовополонених, цивільних заручників і депортованих дітей;
- механізм відшкодування завданих Росією збитків;
- відсутність юридичного визнання незаконної анексії українських територій.
Не всі ці питання можна вирішити одночасно. Частина з них потребуватиме тривалих переговорів, міжнародних механізмів і складних юридичних процедур.
Але важливо, щоб тимчасові домовленості не знищували можливість досягнення справедливого та стабільного врегулювання в майбутньому.
10. Висновки: переговори — це інструмент, але не гарантія миру
Переговори в Абу-Дабі показали, що дипломатичний процес триває і що сторони здатні домовлятися з окремих гуманітарних питань. Очікуваний масштабний обмін військовополоненими може стати важливим результатом.
Однак головні суперечності залишаються.
Україна прагне завершити війну, зберегти суверенітет, отримати дієві гарантії безпеки та не допустити повторного вторгнення.
Росія продовжує наполягати на територіальних поступках і політичних обмеженнях для України. Паралельно вона не припиняє військового тиску, зокрема під час переговорних процесів.
Саме тому оцінювати готовність Кремля до миру потрібно не за кількістю зустрічей і не за дипломатичними формулюваннями. Важливі конкретні дії: припинення атак, готовність до реального перемир’я, відмова від вимог, що суперечать суверенітету України, та згода на механізми, які унеможливлять повторення агресії.
Україна не повинна відмовлятися від дипломатії. Але дипломатія не може означати капітуляцію, а компроміс — легалізацію захоплення територій.
Мир, який залишає агресору можливість повторити напад, не усуває причини війни. Він лише відкладає наступний її етап.
Тому головне завдання України — не просто домогтися припинення вогню, а забезпечити такі умови, за яких незалежність, територіальна цілісність і право українського народу самостійно визначати власне майбутнє не стануть предметом нового військового шантажу.
Джерела та матеріали для перевірки
Нижче наведені міжнародні документи, офіційні повідомлення та аналітичні матеріали, на яких ґрунтується стаття. Російські державні медіа не використовувалися як незалежне підтвердження фактів.
- Reuters, 11 листопада 2026 року — повідомлення про результати тристоронніх переговорів в Абу-Дабі, домовленість щодо обміну полоненими, територіальні розбіжності та продовження атак під час переговорів.
https://www.reuters.com/ - Reuters, 12 листопада 2026 року — повідомлення про прибуття американських представників до Москви для зустрічі з Володимиром Путіним.
https://www.reuters.com/ - Президент України — офіційні повідомлення про переговори в Абу-Дабі та домовленість щодо обміну військовополоненими.
https://www.president.gov.ua/ - Статут Організації Об’єднаних Націй — зокрема статті 2(4) та 51.
https://www.un.org/en/about-us/un-charter - Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 68/262 (2014) — територіальна цілісність України.
https://undocs.org/A/RES/68/262 - Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/4 (2022) — територіальна цілісність України: захист принципів Статуту ООН.
https://undocs.org/A/RES/ES-11/4 - ОБСЄ — Хартія європейської безпеки (1999) — принцип права держав самостійно обирати механізми забезпечення власної безпеки.
https://www.osce.org/mc/17502 - Institute for the Study of War (ISW) — аналіз російського меморандуму, представленого під час переговорів у Стамбулі в червні 2025 року.
https://www.understandingwar.org/ - OSW — Centre for Eastern Studies — аналіз російських вимог щодо припинення вогню та врегулювання війни.
https://www.osw.waw.pl/en - Reuters — матеріал про українські пропозиції під час переговорів у Стамбулі 2 червня 2025 року.
https://www.reuters.com/world/europe/ukrainian-proposals-june-2-talks-istanbul-2025-06-01/ - SWP — German Institute for International and Security Affairs — аналіз переговорів між Україною та Росією у 2022 році.
https://www.swp-berlin.org/en/ - House of Commons Library (Велика Британія) — аналітичні довідки про російсько-українську війну, переговорні процеси та позиції сторін.
https://commonslibrary.parliament.uk/


