Історія реформ, втрат, помилок і відродження українського війська від 1991 року до сьогодення
Збройні сили України — це не лише військова структура, система командування, озброєння та військова техніка. Це історія державних рішень і прорахунків, політичної відповідальності, суспільної мобілізації, професійного зростання та надзвичайної людської мужності.
У 1991 році Україна отримала у спадок одну з найбільших військових структур на європейському просторі. Вона мала значні сухопутні сили, авіацію, протиповітряну оборону, військово-морську інфраструктуру, оборонну промисловість і величезні запаси озброєння. Проте сама наявність військової техніки та сотень тисяч військовослужбовців ще не означала, що країна має сучасну, належно забезпечену й готову до війни армію.
Протягом наступних двох десятиліть українське військо скорочували, реформували, реорганізовували, але далеко не завжди розвивали. Державна політика часто не відповідала реальним потребам оборони. Фінансування було недостатнім, значна частина техніки старіла, бойова підготовка втрачала системність, а військова промисловість поступово втрачала виробничі можливості та коопераційні зв’язки.
У 2014 році Україна зіткнулася з наслідками цієї багаторічної деградації. Російська окупація Криму та початок війни на Донбасі стали не просто воєнною кризою, а моментом, коли держава була змушена терміново відновлювати власну здатність до оборони.
До 2022 року українська армія вже була зовсім іншою, ніж у 2014-му. Вона мала бойовий досвід, підготовлених командирів, розвиненішу систему управління, нові підрозділи, підтримку міжнародних партнерів і значно сильнішу суспільну основу. Саме ці зміни стали одними з чинників, які не дозволили Росії реалізувати початковий план швидкого захоплення України.
Станом на листопад 2026 року ЗСУ — це військо, яке вже багато років веде повномасштабну війну проти держави з більшими людськими, промисловими та ресурсними можливостями. Воно пройшло безпрецедентну трансформацію, але водночас має серйозні проблеми, які не можна замовчувати навіть під час війни.
Щоб зрозуміти, якою є українська армія сьогодні, потрібно повернутися до початку її історії.
1. 1991 рік: яку армію отримала незалежна Україна
Після проголошення незалежності Україна отримала на своїй території значну частину військової інфраструктури колишнього СРСР.
У різних оцінках чисельність військового угруповання, яке Україна успадкувала після розпаду Радянського Союзу, становить приблизно 700–800 тисяч осіб. Частина міжнародних джерел наводить для початку 1990-х років показник близько 430 тисяч військовослужбовців, але цифри відрізняються залежно від методики підрахунку, року та того, які структури включалися до статистики.
На українській території розташовувалися:
- сухопутні війська;
- військово-повітряні сили;
- війська протиповітряної оборони;
- військово-морська інфраструктура;
- ракетні та інші стратегічні військові об’єкти;
- численні військові частини, навчальні заклади, ремонтні підприємства та склади.
Україна також успадкувала значну кількість танків, бронетехніки, артилерійських систем, літаків, вертольотів і боєприпасів.

Однак важливо розуміти: це була не армія, створена для захисту незалежної України. Це була частина радянської військової системи, структура якої формувалася відповідно до стратегічних потреб СРСР.
Її організація, доктрина, система управління, логістика та військове планування були розраховані на масштабну війну між військово-політичними блоками. Україні потрібно було не просто перейменувати цю структуру, а перетворити її на національне військо, підпорядковане власній державі та здатне захищати її суверенітет.
6 грудня 1991 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Збройні Сили України». Цей день став офіційною датою створення національних Збройних сил.
Одним із найважливіших завдань перших років незалежності було формування української системи військового управління, приведення військовослужбовців до присяги на вірність українському народові, створення власної оборонної політики та визначення майбутньої моделі армії.
Україна отримала значний військовий ресурс, але разом із ним — складну спадщину, яку потрібно було утримувати, модернізувати й фінансувати.
Ядерний арсенал: величезний потенціал, який не став гарантією безпеки
Окрема сторінка історії — ядерна зброя.
Після розпаду СРСР на території України залишився третій за розміром у світі ядерний арсенал. Його складали стратегічні міжконтинентальні балістичні ракети, шахтні пускові установки, стратегічні бомбардувальники та ядерні боєзаряди.
Проте питання ядерної зброї було значно складнішим, ніж просте володіння ракетами. Система оперативного управління стратегічними ядерними силами залишалася пов’язаною з колишнім союзним командуванням. Україні потрібно було вирішувати питання контролю, технічного обслуговування, міжнародних зобов’язань і величезних фінансових витрат.
У 1994 році Україна підписала Будапештський меморандум, а згодом завершила процес приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава. До 1996 року ядерні боєзаряди були вивезені з України.
У меморандумі Росія, США та Велика Британія підтвердили зобов’язання поважати незалежність, суверенітет та наявні кордони України, утримуватися від загрози силою або її застосування та від економічного примусу.
Подальша російська агресія продемонструвала фундаментальну проблему цих запевнень: вони не містили автоматичного механізму військового захисту України в разі порушення зобов’язань.
Цей історичний досвід важливий не для спрощеного висновку, що Україна неодмінно мала зберегти ядерну зброю, а для розуміння того, наскільки небезпечним може бути розрив між політичними запевненнями та реальними механізмами безпеки.
2. 1991–2013 роки: скорочення замість системного розвитку
Перші роки незалежності Україна проходила в умовах глибокої економічної кризи. Державний бюджет був обмеженим, промисловість переживала структурні зміни, а утримання величезної військової структури вимагало коштів, яких держава не мала.
Скорочення армії було об’єктивною потребою. Україні не потрібно було утримувати радянське угруповання, розраховане на глобальне протистояння. Питання полягало в іншому: чи супроводжувалося скорочення створенням меншої, але сучаснішої та боєздатнішої армії?
На жаль, послідовної відповіді на це питання державна політика не дала.
Як змінювалася чисельність
За оцінками, які базуються на даних International Institute for Strategic Studies та інших дослідницьких джерел, чисельність українських збройних сил скорочувалася протягом 1990-х і 2000-х років.
У різних статистичних рядах можна побачити такі орієнтовні показники:
- початок 1990-х — сотні тисяч військовослужбовців;
- середина 1990-х — понад 400 тисяч, а в окремих рядах — понад 500 тисяч персоналу;
- початок 2000-х — близько 300–400 тисяч залежно від методики;
- 2013 рік — близько 121,5 тисячі за одним із міжнародних статистичних показників.
Ці цифри не можна сприймати як пряме відображення бойової сили. Вони показують масштаб скорочення персоналу, але не відповідають на питання, скільки підрозділів були укомплектовані, забезпечені технікою та здатні негайно виконувати бойові завдання.
Чому скорочення стало проблемою
У багатьох випадках військові реформи фактично зводилися до зменшення чисельності, ліквідації частин і продажу або списання майна.
Замість повноцінного переозброєння та розвитку нових спроможностей держава часто намагалася утримувати залишки старої системи.
Серед ключових проблем були:
1. Недостатнє фінансування.
Видатки на оборону не забезпечували належного утримання військ, модернізації техніки, підготовки особового складу та оновлення озброєння.
2. Старіння військової техніки.
Значна частина озброєння залишалася радянського виробництва. Проблемою була не сама країна-виробник, а відсутність достатньої модернізації, ремонту, запасних частин та системного оновлення.
3. Скорочення бойової підготовки.
Навчання, польові виходи, стрільби та масштабні військові маневри потребували пального, боєприпасів, ремонту техніки й коштів. Коли фінансування було недостатнім, повноцінна підготовка ставала проблемою.
4. Нестабільність оборонного планування.
Зміна політичного керівництва нерідко означала зміну пріоритетів, програм і моделей розвитку армії.
5. Проблеми військово-промислового комплексу.
Україна мала потужні підприємства, але значна частина виробничих ланцюгів була пов’язана з підприємствами Росії та інших колишніх радянських республік. Після розпаду СРСР така залежність стала серйозним ризиком.
6. Корупція та неефективне управління.
Проблеми з оборонними закупівлями, управлінням майном, розподілом ресурсів і прозорістю рішень негативно впливали на обороноздатність.
Чи існувала державна стратегія розвитку ЗСУ?
Так, Україна ухвалювала військові доктрини, державні програми реформування та документи оборонного планування. У 1993 році було прийнято першу Воєнну доктрину незалежної України. У наступні роки з’являлися нові концепції та програми реформ.
Проблема полягала не у повній відсутності документів, а в розриві між задекларованими цілями та реальними ресурсами й результатами.
Міжнародний інститут стратегічних досліджень (IISS) у звіті Transformation Under Fire за січень 2025 року зазначає, що в період 1991–2014 років Україна часто надавала пріоритет внутрішнім загрозам і політичній стабільності, а не зовнішній обороні. Політична нестабільність, корупція, інституційна інерція та недостатнє фінансування сприяли погіршенню спроможностей ЗСУ.
У звіті також описано, як у 1990-х роках реформи переважно концентрувалися на скороченні чисельності, озброєння та військових частин, а не на створенні нової системи оборони.
Це важливий висновок: Україна не просто зменшувала армію відповідно до нових умов. Вона часто скорочувала її швидше, ніж створювала нові спроможності.
2006–2013 роки: спроба створити меншу професійну армію
У цей період Україна намагалася перейти до компактнішої, професійнішої та мобільнішої моделі війська.
Передбачалося зменшити чисельність, поступово відмовитися від строкового призову, розвивати контрактну службу, модернізувати управління та наблизити армію до сучасних моделей збройних сил.
На папері така концепція мала логіку. Проблема полягала в тому, що професійна армія коштує дорого. Вона потребує конкурентної оплати, якісної підготовки, сучасного озброєння, забезпечення, житла, соціальних гарантій і стабільної системи резерву.
Україна не мала достатніх ресурсів, щоб повноцінно реалізувати цю модель.
У результаті чисельність скорочувалася, але якість, укомплектованість та бойова готовність не зростали пропорційно.
До 2013 року українська армія мала значні проблеми з готовністю до масштабної війни. Вона не була повністю безпорадною, але її реальні можливості були набагато меншими, ніж можна було припустити за кількістю військових частин і техніки на обліку.
3. Російський фактор до 2014 року: залежність, вплив і використані слабкості
Окремого аналізу потребує питання: чи намагалася Росія до повномасштабного вторгнення максимально послабити українську армію?
Відповідь має бути точною. Не кожне українське скорочення було результатом прямої російської операції. Велику роль відіграли внутрішні політичні рішення, економічна криза, корупція, недалекоглядність та відсутність послідовної оборонної політики.
Водночас існують задокументовані факти російського впливу на український оборонний сектор, залежності від російських виробників і політичного зближення, яке створювало для України стратегічні ризики.
Військово-промислова залежність
Після розпаду СРСР українська оборонна промисловість залишилася частиною колишнього загальносоюзного виробничого комплексу.
Чимало українських підприємств виготовляли окремі вузли та компоненти для техніки, кінцеве виробництво якої відбувалося в Росії. Водночас українські збройні сили залежали від імпортних комплектуючих, ремонту й обслуговування окремих систем.
За оцінкою IISS, понад 70% українських підприємств оборонної промисловості значною мірою залежали від російських поставок необхідних компонентів. Така залежність була не просто економічною проблемою — вона створювала потенційний важіль впливу на українську обороноздатність.
Після 2014 року розрив військово-технічної співпраці з Росією змусив Україну терміново шукати альтернативи, перебудовувати виробництво та створювати власні компоненти.
Політичний вплив і рішення, що послаблювали оборону
У 2010–2013 роках за президентства Віктора Януковича Україна поглиблювала політичну та економічну залежність від Росії. Зміна зовнішньополітичного курсу супроводжувалася зниженням уваги до російської військової загрози.
У 2010 році позаблоковий статус України був закріплений законом. Це не означало автоматичного припинення всіх військових реформ, але впливало на стратегічне планування та зовнішньополітичні орієнтири.
У 2013 році оборонні видатки та чисельність армії залишалися недостатніми для ефективної протидії великій державі.
Після початку російської агресії стало очевидно, що Україна не мала належно підготовленої системи протидії сценарію, який реалізувала Росія.
Що можна стверджувати впевнено
Можна говорити про:
- багаторічну залежність частини української оборонної промисловості від російських комплектуючих;
- політичні рішення, які знижували пріоритет зовнішньої оборони;
- недостатнє фінансування та деградацію бойової готовності;
- російську політику тиску на Україну та подальшу збройну агресію;
- використання Росією слабкостей українського сектору безпеки під час окупації Криму.
Натомість не можна без доказів стверджувати, що кожна реорганізація, кожне скорочення військової частини чи кожен продаж озброєння здійснювалися за прямим наказом Москви.
Історична відповідальність за стан української армії до 2014 року лежить передусім на українській державній владі, яка не забезпечила належного розвитку оборонних спроможностей. Росія ж скористалася створеними вразливостями та цілеспрямовано реалізувала власну агресивну політику.
4. 2014 рік: Крим і Донбас — армія зіткнулася з реальністю
У лютому 2014 року Росія розпочала окупацію Криму. На півострові діяли російські військові без розпізнавальних знаків, блокували українські військові частини, захоплювали об’єкти та перешкоджали українським військовослужбовцям виконувати накази.
Згодом Росія розпочала збройну агресію на сході України, підтримуючи незаконні збройні формування, перекидаючи озброєння, особовий склад і військову техніку.
Українська армія опинилася перед загрозою, до якої держава не була належно підготовлена.
Чому ЗСУ не змогли ефективно протидіяти окупації Криму
Причини були комплексними.
Низька бойова готовність.
Частина військових підрозділів мала проблеми з укомплектованістю, технічним станом озброєння, забезпеченням та підготовкою.
Слабкість системи управління.
Командування було побудоване за централізованою моделлю, у якій ініціатива командирів нижчого рівня була обмеженою.
Політична криза.
Україна переживала зміну влади після Революції Гідності. Державні інституції працювали в умовах нестабільності, а рішення щодо військової відповіді ухвалювалися в надзвичайно складних обставинах.
Російська присутність на півострові.
Чорноморський флот Росії мав бази в Криму відповідно до тодішніх домовленостей. Російські військові використали наявну інфраструктуру, місцевість та фактор раптовості.
Проблеми морально-психологічного стану й лояльності.
Частина українських військовослужбовців у Криму перейшла на бік Росії або залишила службу. Інші залишилися вірними присязі, попри блокування частин, тиск, погрози та відсутність зрозумілих умов для евакуації.
За даними, які 25 березня 2014 року озвучив тодішній виконувач обов’язків міністра оборони Ігор Тенюх у Верховній Раді, у військових частинах на території Криму та Севастополя перебувало близько 18 800 українських військовослужбовців, з яких приблизно 11 900 належали до Військово-морських сил.
Ці дані не означають, що всі вони були готові до організованого опору або могли діяти як єдине угруповання. Вони показують масштаб української військової присутності на півострові.
Початок війни на Донбасі

Навесні 2014 року Росія перейшла до наступного етапу агресії — дестабілізації та збройного захоплення територій Донецької й Луганської областей.
Українські сили спочатку мали обмежені можливості для проведення масштабної операції. Держава була змушена терміново відновлювати бойові підрозділи, проводити мобілізацію, ремонтувати техніку, відновлювати запаси та шукати ресурси.
У перші місяці війни велику роль відіграли добровольці, волонтери та громадянське суспільство.
Водночас важливо не підміняти поняття: добровольчі батальйони, підрозділи Національної гвардії, Збройні сили, прикордонники та інші формування належать до різних складових сектору безпеки й оборони. Їхній внесок був важливим, але не всі вони були частиною ЗСУ.
Війна, яка змусила армію змінюватися
У 2014 році Україна почала масштабну мобілізацію. Відновлювалися військові частини, створювалися нові підрозділи, розгорталися навчальні центри, розвивалася система забезпечення.
Військовослужбовці отримували реальний бойовий досвід. Командири вчилися діяти в умовах протистояння з противником, який мав перевагу в окремих видах озброєння, розвідці, артилерії та авіації.
Війна на Донбасі виявила проблеми, але водночас стала джерелом практичного досвіду, який неможливо було отримати лише на навчаннях.
5. 2014–2021 роки: відновлення, реформи та народження іншої армії
Після початку російської агресії Україна була змушена переглянути свою оборонну політику.
Якщо до 2014 року армію переважно скорочували й намагалися пристосувати до мирного часу, то тепер головним завданням стало відновлення здатності вести бойові дії.
Цей період не був безпомилковим. Реформи просувалися нерівномірно, а старі проблеми не зникли. Проте саме між 2014 і 2022 роками було зроблено значну частину змін, які вплинули на здатність України чинити опір повномасштабному вторгненню.
5.1. Зростання чисельності та відновлення бойових підрозділів
Після 2014 року Україна збільшила чисельність ЗСУ, відновила частину військових частин, створила нові бригади та посилила систему резерву.
Було відновлено й розширено можливості сухопутних військ, артилерії, десантно-штурмових військ, військово-морських сил та інших складових.
Мобілізація дала змогу швидко залучити людей до війська. Водночас вона виявила необхідність системної підготовки резервістів, професійного сержантського корпусу та належного забезпечення мобілізованих.
5.2. Бойовий досвід
Українські військові пройшли через бої за Слов’янськ, Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве, Мар’їнку, Авдіївку та десятки інших населених пунктів і позицій.
Цей досвід був здобутий надзвичайно високою ціною.
Армія вчилася протидіяти російській артилерії, безпілотникам, радіоелектронній боротьбі, розвідці, диверсійним групам і регулярним підрозділам Росії.
Важливим результатом стало формування покоління військовослужбовців і командирів, які мали практичний досвід сучасної війни.
5.3. Реформа управління
Одним із ключових напрямів стала зміна системи командування.
Радянська модель була надмірно централізованою. Вона передбачала, що значна частина рішень має надходити згори, а командири нижчого рівня часто мали обмежені можливості для самостійної ініціативи.
Україна поступово переходила до принципів, близьких до натівської моделі управління: чіткого розподілу відповідальності, делегування повноважень, розвитку штабної роботи та більшої самостійності командирів.
Це не означало, що ЗСУ повністю перейшли на стандарти НАТО. Перетворення було поступовим і нерівномірним. Проте зміни мали практичний результат: підрозділи могли швидше реагувати на ситуацію, а командири на місцях отримували більше можливостей для прийняття рішень.
5.4. Професійний сержантський корпус
У сучасній армії сержант — це не просто військовослужбовець із певним званням. Це важлива ланка управління, підготовки особового складу, дисципліни й повсякденного функціонування підрозділу.
Україна поступово розвивала професійний сержантський корпус, систему військової освіти та підготовки командирів.
Це було важливою зміною порівняно з радянською традицією, у якій роль сержанта та його самостійність були значно обмежені.
5.5. Співпраця з НАТО та міжнародними партнерами
Після 2014 року міжнародна військова допомога стала важливим чинником реформування української армії.
НАТО допомагало Україні розвивати логістику, військову освіту, зв’язок, кіберзахист, управління та стандартизацію.
Окрему роль відіграли навчальні місії:
- американська Joint Multinational Training Group-Ukraine;
- канадська Operation Unifier;
- британська Operation Orbital.

За даними Королівського інституту об’єднаних служб (RUSI), до січня 2022 року американська місія JMTG-U підготувала понад 27 тисяч українських військовослужбовців, канадська Operation Unifier — понад 33 тисячі, британська Operation Orbital — понад 22 тисячі.
Ці показники не можна механічно додавати як кількість унікальних людей: окремі військовослужбовці могли проходити різні курси або навчання. Але вони демонструють масштаб міжнародної підготовки українських сил.
Важливо й те, що допомога не обмежувалася навчанням. Партнери надавали обладнання, засоби зв’язку, медичне оснащення, транспорт, засоби розвідки, протитанкові комплекси та інші системи.
5.6. Оборонна промисловість
Після 2014 року Україна почала активніше розвивати власне виробництво й шукати альтернативи російським комплектуючим.
Зросли замовлення на бронетехніку, артилерійські системи, ракети, засоби зв’язку, ремонт і модернізацію озброєння.
За даними SIPRI, бюджет закупівель озброєння в Україні зріс із приблизно 62 мільйонів доларів у 2014 році до близько 836 мільйонів доларів у 2021 році.
Це значне зростання, але воно не означало, що всі проблеми були вирішені. Оборонна промисловість залишалася вразливою до корупції, непрозорих закупівель, політичного впливу, технологічних обмежень і нестачі фінансування.
5.7. Територіальна оборона
У 2021 році Україна ухвалила законодавчі рішення щодо розбудови територіальної оборони як складової національного спротиву.
Це був важливий крок до моделі, у якій оборона держави не обмежується регулярними військами, а охоплює також підготовлений резерв, територіальні підрозділи та ширше залучення суспільства.
До початку повномасштабного вторгнення система ще не була повністю розгорнута й відпрацьована, але вона вже існувала як державна структура.
6. 24 лютого 2022 року: якою була українська армія на початку повномасштабного вторгнення
На момент повномасштабного вторгнення українська армія була значно сильнішою, ніж у 2014 році. Але вона все ще поступалася Росії за кількістю військ, авіації, ракетних засобів, бронетехніки та багатьма іншими ресурсами.
Російське керівництво розраховувало на швидкий військовий і політичний результат. Російські війська наступали з півночі, сходу та півдня, намагаючись захопити Київ, зламати українське державне управління та примусити Україну до капітуляції.
Українська армія не була готова до всіх масштабів і напрямків удару, але мала критично важливу перевагу, якої не було у 2014 році: вісім років реального бойового досвіду.

Що змінилося порівняно з 2014 роком
1. Бойовий досвід.
У війську вже служили люди, які брали участь у бойових діях на Донбасі. Вони знали тактику російських підрозділів, особливості артилерійської війни, роботу розвідки та безпілотників.
2. Командири нижчої ланки.
Поступово сформувалося покоління командирів, здатних діяти в складних умовах і брати на себе відповідальність без очікування кожної вказівки згори.
3. Система мобілізації.
Україна мала досвід мобілізаційних хвиль 2014–2015 років, військовий резерв і значну кількість людей, які вже проходили службу.
4. Територіальна оборона.
У перші дні вторгнення територіальні підрозділи стали важливим елементом оборони міст, районів і критичної інфраструктури.
5. Міжнародна допомога.
Україна вже мала досвід співпраці з партнерами та отримувала озброєння, підготовку й технічну підтримку.
6. Суспільна мобілізація.
Волонтерські організації, благодійні фонди, бізнес, місцеві громади та мільйони громадян долучилися до забезпечення війська.
Перші місяці повномасштабної війни
Українські військові зірвали спробу Росії швидко захопити Київ. Російські війська не змогли реалізувати початковий задум на півночі України та були змушені відступити з Київської, Чернігівської й Сумської областей.
Водночас українська армія зазнала важких втрат. Росія захопила значні території на півдні та сході, зокрема Маріуполь, частину Запорізької та Херсонської областей.
Оборона Маріуполя, битва за Київ, бої за Харківщину, Миколаївщину, Донбас та інші напрямки стали символами спротиву.
Згодом Україна провела успішні контрнаступальні операції, зокрема звільнила значну частину Харківської області восени 2022 року та правобережну частину Херсонщини.
Ці події продемонстрували, що українська армія здатна не лише оборонятися, а й планувати та проводити складні операції.
Чому Росія недооцінила Україну
Російське керівництво, очевидно, спиралося на хибні оцінки політичної стійкості української держави, готовності суспільства до спротиву та бойових можливостей ЗСУ.
Однак український опір не був випадковим дивом. Він став результатом багаторічної адаптації після 2014 року, бойового досвіду, роботи командирів, стійкості військових, підтримки суспільства та міжнародної допомоги.
Дослідження Swedish Centre for Eastern European Studies (SCEEUS) підкреслює, що українська стійкість у 2022 році не виникла з нуля. Після 2014 року Україна цілеспрямовано зміцнювала армію та державні інституції, розвивала логістику, комунікації, кіберзахист і систему управління.
7. 2022–2026 роки: армія, яка змінюється безпосередньо на полі бою
Повномасштабна війна стала найбільшим випробуванням для українських Збройних сил за всю історію незалежності.
Військо змушене одночасно:
- вести інтенсивні бойові дії на великому фронті;
- мобілізувати та навчати нових військовослужбовців;
- відновлювати підрозділи після втрат;
- інтегрувати різні типи західного та українського озброєння;
- розвивати власне виробництво;
- адаптуватися до масового застосування дронів;
- протидіяти російській авіації, ракетам, артилерії та засобам радіоелектронної боротьби;
- забезпечувати ротацію, лікування та відновлення військовослужбовців.
Це вже не просто армія, яка виконує довоєнну програму реформ. Це військова система, що змінюється під впливом щоденного бойового досвіду.
7.1. Технологічна трансформація

Однією з найпомітніших змін стало масове використання безпілотних систем.
Україна розвинула:
- розвідувальні безпілотники;
- FPV-дрони;
- ударні безпілотні комплекси;
- далекобійні ударні дрони;
- морські безпілотні системи;
- наземні роботизовані комплекси;
- засоби радіоелектронної боротьби;
- системи виявлення та протидії безпілотникам.
Дрони стали одним із ключових інструментів сучасного поля бою. Вони змінили розвідку, коригування артилерії, ураження техніки, логістику та характер оборонних операцій.
Але технологічна перевага не виникає лише завдяки наявності дронів. Вона потребує виробництва, підготовки операторів, захищеного зв’язку, програмного забезпечення, протидії ворожим засобам РЕБ та постійного оновлення систем.
7.2. Власне виробництво озброєння
За інформацією Міністерства оборони України, оприлюдненою 3 січня 2026 року, понад 50% озброєння, яке використовують Сили оборони України, має українське походження.
До цієї категорії віднесено безпілотні системи, наземні роботизовані комплекси, артилерію, боєприпаси, бронетехніку, ракетне озброєння, морські дрони та засоби радіоелектронної боротьби.
Також Міністерство оборони повідомило, що у 2025 році 76% централізованих закупівель озброєння та військової техніки припадало на українських виробників. Для порівняння: у 2024 році цей показник становив 46%.
Це важливий результат, але його потрібно правильно тлумачити. Частка українського виробництва в закупівлях не означає, що Україна вже повністю забезпечує всі потреби армії. Для багатьох критично важливих систем — зокрема протиповітряної оборони, окремих видів боєприпасів, авіаційних засобів та високотехнологічних компонентів — міжнародна підтримка залишається принципово важливою.

7.3. Корпусна система управління
У 2025 році Україна розпочала перехід до корпусної системи управління військами.
За повідомленням Міністерства оборони від 3 січня 2026 року, нова структура ЗСУ та відповідних формувань включала 18 корпусів:
- 13 корпусів Сухопутних військ;
- 2 корпуси Десантно-штурмових військ;
- 2 корпуси Національної гвардії;
- 1 корпус морської піхоти.
Міністерство повідомляло, що перехід до нової системи командування було завершено в жовтні 2025 року, хоча повне укомплектування та підготовка корпусів тривали.
Сенс реформи — зробити управління великими військовими формуваннями більш системним, покращити координацію бригад, формування резервів і планування операцій.
Водночас сама зміна організаційної структури не гарантує автоматичного підвищення боєздатності. Потрібні підготовлені штаби, належна кількість офіцерів, зв’язок, розвідка, логістика та чітке розмежування відповідальності.
7.4. Цифровізація армії
Українська армія активно впроваджує цифрові інструменти.
Серед напрямів:
- цифровий облік і документообіг;
- системи управління ресурсами;
- електронні рапорти;
- цифрові інструменти планування;
- автоматизація логістики;
- системи ситуаційної обізнаності;
- інтеграція даних із різних джерел.
Міністерство оборони повідомляло, що у 2025 році застосунок Army+ використовували для підготовки рапортів у 70% військових частин, а загальна кількість підписаних через нього рапортів перевищила 1,2 мільйона.
Цифровізація не замінює дисципліну, підготовку чи професійне управління, але здатна зменшувати бюрократію та пришвидшувати процеси.
7.5. Міжнародна підтримка
Після 2022 року міжнародна військова допомога набула безпрецедентного масштабу.
Україна отримувала:
- артилерійські системи та боєприпаси;
- танки й бронетехніку;
- протитанкові комплекси;
- системи протиповітряної та протиракетної оборони;
- засоби зв’язку й розвідки;
- безпілотні системи;
- авіаційні платформи;
- навчання та технічне обслуговування.
Важливо розуміти: НАТО як організація координує підтримку, але значну частину озброєння передають окремі держави-члени та партнери.
Допомога партнерів не скасовує власних зусиль України. Вона посилює їх і дозволяє компенсувати частину ресурсної переваги Росії.
8. Якою є українська армія станом на листопад 2026 року
Сьогодні Збройні сили України — це велика, бойова, технологічно адаптивна військова структура, яка має досвід ведення тривалої війни високої інтенсивності.
Вона вже не є тією армією, яка існувала у 1991 чи 2014 році. Але й говорити про завершене перетворення на повністю модернізовану армію західного зразка було б неправильно.
Сучасні ЗСУ поєднують радянську спадщину, українські розробки, західні системи озброєння, нові технології та досвід, здобутий безпосередньо на полі бою.

Сильні сторони
Бойовий досвід.
Українські військові мають досвід оборонних і наступальних операцій, роботи в умовах масованого застосування артилерії, дронів, авіації, ракет і радіоелектронної боротьби.
Адаптивність.
ЗСУ демонструють здатність швидко змінювати тактику, розробляти нові рішення та інтегрувати технології.
Власне виробництво.
Україна значно розширила виробництво безпілотників, засобів РЕБ, ракетних систем, боєприпасів та іншого озброєння.
Суспільна підтримка.
Волонтерський рух, благодійні фонди, громадські організації, бізнес і місцеві громади залишаються важливою частиною системи оборони.
Міжнародна співпраця.
Навчання, озброєння, технічна допомога та координація з партнерами посилюють українські спроможності.
Проблеми, які не можна замовчувати
Тверезий аналіз має говорити не лише про успіхи.
У березні 2026 року Дослідницька служба Конгресу США (Congressional Research Service, CRS) оприлюднила оновлений огляд Ukrainian Military Performance and Outlook. У ньому відзначено низку серйозних проблем, що впливають на спроможність ЗСУ вести тривалу війну.
1. Людський ресурс.
Втрати, виснаження військовослужбовців, проблеми мобілізації, самовільне залишення частин та складність утримання досвідчених кадрів створюють серйозне навантаження на систему.
Точні дані про українські військові втрати не є повністю відкритими. Тому оцінки, які публікують різні аналітичні центри, не можна подавати як офіційну підтверджену статистику.
2. Підготовка новобранців.
Армія має одночасно поповнювати втрати й забезпечувати якісне навчання. Це складний баланс: фронт потребує людей негайно, але недостатньо підготовлений військовослужбовець має вищий ризик загинути або отримати поранення.
CRS зазначає, що базову підготовку було збільшено до півтора місяця, однак значна частина навчання нових військових відбувається вже у військових частинах. Якість цієї підготовки може суттєво відрізнятися залежно від підрозділу.
3. Дефіцит піхоти та ротація.
Війна високої інтенсивності потребує не лише техніки, а й людей, здатних утримувати позиції, проводити штурмові дії та змінювати виснажені підрозділи.
Недостатня кількість особового складу ускладнює ротацію, відновлення та підготовку резервів.
4. Управління та штабна робота.
CRS звертає увагу на проблеми з підготовкою офіцерів штабного рівня, координацією та надмірною централізацією окремих рішень.
Перехід до корпусної системи має допомогти розв’язати частину цих проблем, але результат залежить від того, наскільки якісно нова структура буде укомплектована та підготовлена.
5. Залежність від партнерів.
Україна розвинула власне виробництво, але для низки критичних систем і компонентів досі залежить від зовнішніх поставок.
Особливо важливими залишаються засоби протиповітряної оборони, окремі типи боєприпасів, авіаційні спроможності та високотехнологічні компоненти.
6. Втома та соціальний вимір війни.
Тривала війна створює фізичне й психологічне виснаження. Військові потребують відпочинку, лікування, реабілітації, належного забезпечення та впевненості, що держава не залишить їх після завершення служби.
Питання справедливості мобілізації, умов служби, відпусток, медичної допомоги, соціальних гарантій і відповідальності командирів безпосередньо впливають на довіру до армії та держави.
Тому розвиток ЗСУ — це не лише закупівля зброї. Це також розвиток людського капіталу, професійного управління, військової освіти, медичної системи та механізмів захисту прав військовослужбовців.
9. Українська армія і суспільство: війна, яку веде не лише військо
Одна з особливостей українського спротиву — масштабна участь суспільства в обороні держави.
З перших місяців війни у 2014 році й особливо після 24 лютого 2022 року мільйони українців долучилися до підтримки війська.
Це відбувалося в різних формах:
- закупівля автомобілів, дронів, засобів зв’язку та спорядження;
- забезпечення військових амуніцією, одягом і медичними засобами;
- ремонт техніки;
- виготовлення маскувальних сіток та іншого обладнання;
- організація евакуації та медичної допомоги;
- збір коштів на озброєння;
- інформаційна, психологічна та юридична підтримка;
- допомога родинам військовослужбовців і ветеранів.
Волонтерський рух став важливим елементом стійкості країни. Він допоміг закривати потреби, на які державна система не завжди встигала реагувати.
Але є принципова межа: волонтерство не повинно замінювати державну відповідальність.
Забезпечення армії, належна підготовка, медичне обслуговування, захист прав військових, планування ротацій і закупівля необхідного озброєння — це обов’язки держави.
Волонтери можуть посилювати систему, але не повинні ставати її заміною.
Окремої поваги заслуговують українські військові, які служать із 2014 року, ті, хто долучився до війська після повномасштабного вторгнення, медики, рятувальники, добровольці, військові капелани, фахівці тилу, ремонтники, зв’язківці, оператори безпілотних систем і всі, хто щодня забезпечує функціонування війська.
Подвиг українських воїнів — це не лише героїчні епізоди на полі бою. Це роки служби, виснаження, втрати побратимів, поранення, повернення до строю, відповідальність за інших і готовність продовжувати боротьбу за державу.
10. Що показала історія ЗСУ: головні висновки
Історія української армії після 1991 року дає кілька важливих уроків.
Перший: велика армія на папері не означає боєздатності.
Кількість військових, танків чи літаків сама по собі не гарантує здатності захистити державу. Важливі підготовка, управління, логістика, боєприпаси, ремонт, розвідка та реальний стан підрозділів.
Другий: скорочення армії без створення нових спроможностей послаблює державу.
Україна мала право й потребу реформувати радянську військову структуру. Але скорочення не повинно було випереджати модернізацію та розвиток оборонної системи.
Третій: зовнішня політика не може замінити власну оборону.
Жодні дипломатичні запевнення, міжнародні документи чи політичні домовленості не можуть бути повноцінною заміною боєздатної армії та реальних механізмів безпеки.
Четвертий: армія має розвиватися постійно, а не лише після початку війни.
Україна почала масштабно змінювати ЗСУ після 2014 року, коли загроза вже стала реальністю. Ці зміни врятували державу в 2022 році, але їхня ціна була надзвичайно високою.
П’ятий: люди — головний ресурс війська.
Техніка важлива, але її використовують люди. Без підготовлених військовослужбовців, професійних командирів, якісної медицини, ротацій і довіри між суспільством та армією неможливо підтримувати обороноздатність у тривалій війні.
Шостий: оборона — це справа всієї держави.
Вона охоплює не лише ЗСУ, а й оборонну промисловість, економіку, енергетику, транспорт, медицину, освіту, кібербезпеку, цивільний захист і міжнародну співпрацю.
ВИСНОВОК: АРМІЯ, ЯКА ЗАПЛАТИЛА ВИСОКУ ЦІНУ ЗА ПРАВО УКРАЇНИ БУТИ НЕЗАЛЕЖНОЮ
За 35 років незалежності Збройні сили України пройшли шлях від успадкованої радянської військової структури до армії, яка стала одним із головних чинників збереження української державності.
Цей шлях не був прямим. У ньому були помилки, політична недалекоглядність, недостатнє фінансування, корупція, невдалі реформи, втрачені можливості та роки, коли обороноздатність країни не відповідала реальним загрозам.
У 2014 році Україна побачила наслідки цих рішень. У 2022 році вона вже мала іншу армію — з бойовим досвідом, підготовленими командирами, мобілізаційним потенціалом, новими підходами до управління та підтримкою суспільства.
Сьогодні українські військові протистоять армії держави, яка має значно більші людські й матеріальні ресурси. Вони роблять це в умовах постійних втрат, виснаження, нестачі окремих видів озброєння та складної міжнародної ситуації.
І водночас вони продовжують боронити країну.
Їхня мужність не повинна ставати приводом для замовчування проблем. Навпаки — повага до військових означає чесно говорити про те, що потрібно змінювати, щоб зменшувати втрати, забезпечувати належну підготовку, берегти людей і будувати сильну армію на майбутнє.
Українська армія — це не лише історія перемог і поразок. Це історія людей, які в найскладніші моменти не дозволили знищити свою державу.
Історія тих, хто стоїть на позиціях, хто повертається до строю після поранень, хто рятує побратимів, хто працює в тилу, хто навчає, ремонтує, лікує, забезпечує та підтримує.
Збройні сили України — це не абстрактна інституція. Це українці, які щодня захищають право мільйонів інших українців жити у власній незалежній країні.
І саме тому розвиток сильної, професійної, технологічної та забезпеченої армії має залишатися одним із головних державних пріоритетів не лише під час війни, а й після її завершення.
Джерела та матеріали для перевірки
- International Institute for Strategic Studies (IISS). Transformation Under Fire – An Analysis of Ukraine’s Security Sector Since 1991, січень 2025 року. Аналітичний огляд трансформації сектору безпеки України від незалежності до повномасштабної війни.
https://www.iiss.org/globalassets/media-library—content–migration/files/research-papers/2025/01/ukraine-security-transformation/iiss_transformation-under-fire_an-analysis-of-ukraines-security-sector-since-1991_170125_.pdf - Congressional Research Service (CRS). Ukrainian Military Performance and Outlook, оновлено 2 березня 2026 року. Аналіз стану ЗСУ, кадрових проблем, підготовки, озброєння, оборонної промисловості та міжнародної допомоги.
https://www.everycrsreport.com/reports/IF12150.html - Congressional Research Service (CRS). Ukrainian Armed Forces, оновлено 26 січня 2022 року. Огляд реформ, чисельності, фінансування та військового потенціалу України напередодні повномасштабного вторгнення.
https://www.everycrsreport.com/reports/IF11862.html - Міністерство оборони України. Weapons, corps-based structure, enhanced protection, digitalization, and more: the Ministry of Defence’s key highlights of 2025, 3 січня 2026 року. Офіційні дані про корпусну структуру, українське виробництво озброєння та цифровізацію.
https://mod.gov.ua/en/news/weapons-corps-based-structure-enhanced-protection-digitalization-and-more-the-ministry-of-defence-s-key-highlights-of-2025 - NATO. NATO’s support for Ukraine. Історія та напрями підтримки України, зокрема після 2014 року.
https://www.nato.int/en/what-we-do/partnerships-and-cooperation/natos-support-for-ukraine - Royal United Services Institute (RUSI). Military Assistance to Ukraine: Rediscovering the Virtue of Courage. Дані про міжнародні навчальні місії та підготовку українських військовослужбовців до 2022 року.
https://www.rusi.org/explore-our-research/publications/commentary/military-assistance-ukraine-rediscovering-virtue-courage - Stockholm Centre for Eastern European Studies (SCEEUS). Explaining Ukrainian Resilience, 5 квітня 2023 року. Аналіз чинників української стійкості та реформ після 2014 року.
https://sceeus.se/en/publications/explaining-ukrainian-resilience/ - Stockholm International Peace Research Institute (SIPRI). The transformation of Ukraine’s arms industry amid war with Russia, 2025. Аналіз українського оборонно-промислового комплексу та змін у закупівлях після 2014 року.
https://www.sipri.org/commentary/topical-backgrounder/2025/transformation-ukraines-arms-industry-amid-war-russia - Верховна Рада України. Стенограма пленарного засідання 25 березня 2014 року: повідомлення виконувача обов’язків міністра оборони про чисельність українських військових у Криму.
https://www.rada.gov.ua/en/news/News/News%202/90347.html - Збройні Сили України. Історія створення та розвитку ЗСУ з 1991 року.
https://www.zsu.gov.ua/en/armed-forces-of-ukraine-formation-and-development/history-of-the-armed-forces-of-ukraine-since-1991 - U.S. Department of Defense / Defense Threat Reduction Agency. With Courage and Persistence. Історичний матеріал про ядерну спадщину України та формування національного військового управління після 1991 року.
https://www.dtra.mil/Portals/125/Documents/History/With_Courage_and_Persistence.pdf - European Council on Foreign Relations (ECFR). Defend. Resist. Repeat: Ukraine’s lessons for European defence. Аналіз змін в українській армії, управлінні, логістиці та територіальній обороні до 2022 року.
https://ecfr.eu/publication/defend-resist-repeat-ukraines-lessons-for-european-defence/


